Історія Соколівоцької школи

Автор: Шахрай Ю. В.

2010 рік

Школа… Кожна людина пов’язана з нею спогадами, дитинством, першими труднощами і перемогами, вірними друзями і наставниками. З душі виринає якась неймовірна теплота і печаль, коли згадуєш першу вчительку, класну кімнату, парту, за якою навчався мудрості і добра. Хочеться хоч на хвилинку повернутися в безтурботне дитинство, в мрійливу юність, зустрітися з однокласниками, улюбленою вчителькою, востаннє пробігти шкільним коридором, дзвінким голосом сказати девіз на піонерській лінійці, заспівати пісню на шкільному святі і востаннє одягти білий фартух і великі красиві банти…

В кожного з нас була своя школа, свої мрії. Старожили розповідають, що у Соколівочці перша школа знаходилася на вулиці, що тапер названа в честь піонера-героя Віті Проценка. В невеличкому старому приміщенні був один клас, де навчалися діти різного віку. Навчала їх кобриновогребельська вчителька Татієвська Ніна Іларіонівна. Ніна Іларіонівна була строгим та вимогливим педагогом. За непослух недисциплінований школяр міг отримати указкою по руках чи плечах. Її боялися, але разом із тим і поважали. Поза очі бешкетливі школярі прозивалися з неї: Їжачиха.

Пізніше школу перенесли у більш просторе приміщення на сусідню вулицю (теперішня вулиця М. Коцюбинського). Там уже було три класи.

/Files/images/Рисунок3.jpg

Будинок, де розміщувалася школа. Сучасний вигляд.

Проте навчалися в даній школі недовго – кілька років, так як у 1928 році було збудоване нове шкільне приміщення (тепер у ньому знаходиться сільський магазин). В новій школі навчалися учні з 1-го по 4-ий клас. Там була і канцелярія. Першим директором школи був Савченко Григорій Степанович.

Діти навчалися в дві зміни: зранку 1 і 2 класи, а після обіду -3 і 4 клас. Гончар Анастасія Єфремівна (жителька с. Соколівочки,

1926 р.н.) з теплотою згадує свого першого наставника – вчителя з Тального Бурячкова. Та найбільше Анастасії Єфремівні запам’ятався день 1 серпня 1937 року, коли дітей катали на «кукурузнику». Ця захоплююча небесна подорож була організована з допомогою молодого директора Григорія Степановича та голови колгоспу . Покататися на літаку виявили бажання і старші жителі села. На борт літаючого апарата брали по п’ять осіб, але бажаючих було так багато, що всіх за день не прокатаєш. Та тут один з малих школяриків заявив, що йому в літаку було дуже страшно. Більша частина учнів , особливо дівчаток, злякалася і відмовилася від польоту. Анастасія ще довго жалкувала, що не побувала в небі.

/Files/images/Рисунок4.jpg

10 серпня 1937р. Учні Соколівоцької школи з першим директором Савченком Г.С.

В той час більшовицька влада і школа забороняли відвідувати церкву, відмічати православні свята. Проте Гончар А. Є. згадує, як діти, потай, разом з батьками відвідували храм, що знаходився на території теперішнього кладовища. Церква була збудована з дерева. Вражала дітлахів величністю і красою. Під час визволення села від фашистів у березні 1944 року у неї влучив снаряд і розніс будівлю на друзки. З тих пір у селі церкви так і не збудували.

З 1947 року директором школи став Олександр Семенович Стояненко. В той час, після війни, разом з Олександром Семеновичем , дітей навчала Меланія Тодосіївна, Ганна Федорівна Піддубна. Кожен клас навчав окремий вчитель. Особливо доброю та лагідною до дітей була Ганна Федорівна. Вона дуже любила своїх вихованців, допомагала їм одягатися, пришивала відірвані гудзики, витирала хусточкою дитячі носи. Дітлахи тягнулися до вчительки, від якої віяло душевною теплотою.

Олександр Семенович вчив учнів у 4 класі. У багатьох вихованців він залишився в пам’яті не лише як мудрий і вимогливий наставник, а й як відважний воїн Радянської армії, ветеран Великої Вітчизняної війни.

/Files/images/Рисунок5.jpg

1972 рік. Стояненко О. С.

Стояненко Олександр Семенович народився в селі Соколівочці в 1912 році. Мати, Стояненко Агафія Петрівна, з ранку до ночі тяжко працювала на колгоспних роботах, доглядала дітей ( у Олександра була ще сестра Марина). Батько ( Семен Тимофійович) був бригадиром городньої бригади, бухгалтером. З раннього дитинства батьки прививали в хлопця любов до книжки, жагу до знань. Тому , коли Стояненко Олександр закінчив школу, питання про подальшу долю навіть не виникало. Юнак давно уже для себе вирішив: буде вчителем. Тоді йому здавалося, що педагоги самі мудрі, самі справедливі люди на Землі, для яких відкриті двері у всі таємниці наук. Навчався Олександр Семенович в Уманському педагогічному технікумі. Найтяжче давалася наука в голодні 32 – 33 роки. Не раз Олександр згадував, як повертався пішки додому з Умані влітку 1933 року. Пухлими від голоду ногами він насилу дошкандибав до рідного села. Скільки часу йшов вже не пам’ятає: все зливалося і пливло перед очима в голодному мареві. Вдома поповз на город, жадібно зриваючи та запихаючи в рот ще нестиглі зерна з колосків жита. А восени розпочалася його трудова педагогічна діяльність . Працював Олександр Семенович в різних селах Тальнівщини: в Кривих Колінах, Веселому Куті, Онопріївці, Кобриновій Греблі. Викладав фізику, хімію. Коли вчителював в Кобриновій Греблі, закохався в красиву соколянську дівчину Олександру, яка там навчалася. В 1938 році Олександр Семенович і Олександра Григорівна побралися. Хоча різниця в віці була чималою (Олександр був старший за дружину на дев’ять років) молодята відчували себе найщасливішими в світі. Проте доля піднесла їм жорстоке випробовування війною. 23 червня 1941 року Стояненко Олександр Семенович пішов на фронт. Через кілька днів йому вдалося з Умані подзвонити в колгоспну контору до батька і попросити, щоб до нього приїхала молода дружина. Олександра Григорівна, сидячи на одному з возів, що прямували в бік Умані , думками линула до коханої людини. До міста дібралися під вечір. Жінці вдалося відшукати Олександра Семеновича. Цілу ніч вона просиділа біля сплячого чоловіка, здригаючись при кожному вибуху снарядів. Старалася запам’ятати кожну рисочку, найменшу плямку на рідному обличчі, назавжди закарбувати в серці образ найдорожчої людини. То була їх остання зустріч перед довгими роками війни, роками лихоліть і страждань. Відступаючи разом зі своєю частиною, Олександр Семенович проходив поблизу рідної хати, проте побачитися з близькими людьми йому не вдалося. Подумки прощався він зі своїм селом, з мирним щасливим життям, з нездійсненними юнацькими мріями. Його чекали кровопролитні бої, тяжкі фронтові будні. Особливо запеклі бої точилися в липні – вересні 1941 року. В складі Південно – Західного фронту військова частина Стояненка Олександра обороняла Київ. Люди приклали всіх зусиль, щоб вистояти, не дати ворогу захопити столицю. Проте сили були нерівні. 19 вересня фашисти захопили місто. Гіркота поразки надовго затьмарила душу. В серці глибокою раною защеміла біль за сотнями тисяч бійців, які загинули, прориваючись з фашистського оточення.

В травні 1942 року Стояненко Олександр Семенович разом з іншими радянськими військовими був відправлений в Іран. Довгий час сім’я Олександра Семеновича не знала про його долю. Лише навесні 1944, після визволення Тальнівщини від фашистів , йому вдалося передати рідним подарунок: власний наручний годинник.

В серпні 1947 року Стояненко О. С. повернувся додому. В вересні пішов працювати в Соколівоцьку школу. В сільській школі було лише чотири початкових класи. Олександр Семенович був відмінним вчителем і директором. Йому приходилося не раз вирішувати складні шкільні проблеми і одночасно вгамовувати неслухняних учнів. В ті часи навчалося багато дітей різного віку (війна не дала можливості дітлахам своєчасно закінчити навчання). Проте всі поважали доброго педагога, мудрого наставника. Працював Олександр Семенович на педагогічній ниві до 1974 року. Всі свої знання, життєву мудрість і теплоту серця він віддав дітям.

5 вересня 1987 року Стояненко Олександр Семенович відійшов у вічність. Проте недарма кажуть, що вчитель продовжує жити в своїх учнях. І сьогодні односельці ( школярі тих часів ) з любов’ю згадують Олександра Семеновича, розповідають своїм дітям про Велику людину , яка навчала їх знанням і добру.

/Files/images/Рисунок6.jpg

1951 рік. Стояненко О. С. (посередині)

З 1950 року в Соколівоцькій школі працювала Гоменюк Фросина Гервасівна, а з 1954 року- Цимбал Євген Сільвестрович. Молоде подружжя з Соколівочки всі свої сили та уміння віддавали школярам. Спочатку вони навчали дітей у молодших класах, пізніше ( в 60-х р.р.)- в старших. Фросина Гервасівна була строгим, вимогливим педагогом, мудрим математиком. Євген Сільвестрович викладав музику, образотворче мистецтво, фізкультуру. Його вихованці згадують як доброго і веселого чоловіка.

/Files/images/Рисунок7.jpg

1954 рік. Цимбал Є.С. (посередині)

Середина 50-х років стала для соколівчан часом видатних подій. У 1955 – 1956 роках була збудована нова школа, у 1956-1957 р.р. провели радіо, а в наступному році – електричне світло. Люди раділи новим змінам, що принесли в їх оселі комфорт і затишок.

/Files/images/Рисунок8.jpg

Соколівоцька школа, збудована в 1956 році.

У новому навчальному приміщенні учні навчалися у дві зміни. В ньому знаходилося чотири класних кімнати, канцелярія і піонерська. Навчання також проводилося і в приміщенні теперішнього дому молитви. Там було розташовано два класи і майстерню.

/Files/images/Рисунок9.jpg

1963 р. На фото зліва направо: Москаленко В. І. (заступник директора), Бойко Н. В. (піонервожата), Москаленко Г. В. (учитель початкових класів), Кривоколінський М. Є. (директор школи)

Через три роки його змінила на директорському посту Корчевна Надія Юхимівна. Пізніше (у 1968 році) директором школи став Івашкевич Іван Антонович.

Сімнадцять років свого життя віддав турботам про шкільні справи директор Гоменюк Іван Гервасійович. Він був дуже вимогливим як до вчителів , так і до учнів. Любив географію і старався привити до неї любов і учнів. Кожний урок «мандрували» по карті школярі і їх мудрий наставник , відшукували найдовші річки, найглибші озера, найвищі гори. На все життя запам’ятали школярі цікаві розповіді вчителя про чужоземні краї, кругосвітні подорожі, про екватор і Північний полюс.

/Files/images/Рисунок10.jpg

1984 рік. На фото зустріч випускників 1971 року з учителями Соколівоцької школи. З ліва на право (нижній ряд): Безсмертний П. Ф. (учитель хімії), Гоменюк І.Г. (директор школи), Стояненко О. С. (ветеран педагогічної праці), Ремінець Ф.А. (учитель математики), Кучмай В. К. (завуч школи), Цимбал Є.С.(ветеран пед. праці), (верхній ряд по центру):

На початку 70-х років учні почали навчатися у новійт шкільній будові (тепер там знаходиться сільський дитсадок). Це навчальне приміщення мало більше класних кімнат, ніж попередні. В ньому розміщувалася також учительська і кабінет директора.

/Files/images/Рисунок11.jpg

Дитсадок (колишнє шкільне приміщення). Сучасний вигляд.

З 1972 року в Соколівоцькій ЗОШ почали навчатися діти з сусідніх сіл. Учнів з Червоного возили машиною, а зі Степної –кіньми.

Коли Гоменюк Іван Гервасійович пішов на пенсію, директором школи став Безсмертний Павло Федорович. Павла Федоровича любили колеги, поважали учні. Розумний, дотепний педагог користувався авторитетом і серед односельчан. Він був учителем від Бога. Його вихованців хвалили за успіхи , глибокі знання з хімії викладачі вищих навчальних закладах. Не один його колишній учень з вдячністю згадує уроки трудового навчання, на яких Павло Федорович навчав дітей працювати біля станка, власноруч виготовляти предмети побуту. До нього за порадою зверталися не тільки школярі , а й колеги, сусіди, знайомі.

/Files/images/Рисунок12.jpg

1986 р. З ліва на право (верхній ряд): Стояненко Н. Б., Тумаркін,

Білоруська Н.М., Соколенко Н. В., Стояненко В. В., Ротаєнко Л. М., (нижній ряд): Гоменюк Н.І., Палійчук Г. Ф., Безсмертний П.Ф, Ремінець Ф. А.

З 1986 року директором школи стала Качуренко Тетяна Юхимівна. Вона була відповідальним, принциповим, серйозним керівником. Саме завдяки її старанням було збудована нова школа, яка розпочала свою роботу у 1992 році.

/Files/images/Рисунок13.jpg

1989 р. Педколектив Соколівоцької школи. Качуренко Т. Ю. (п’ята зліва)

Теперішнє приміщення Соколівоцької ЗОШ І-ІІІ ступенів має два поверхи, просторі навчальні кабінети, довгі коридори, красивий актовий зал, простору світлу їдальню , кабінет для вчителів і директора. Також в школі знаходиться кімната бойової слави, великий гарний спортзал, бібліотека. Створені всі умови для навчання дітей. Колись , у далекому минулому, про таку школу навіть не мріяли .

/Files/images/Рисунок14.jpg

Алея слави воїнам-односельчанам, створена у 2007 р. біля школи

З 1994 по 2009 рік директором школи був Нечипоренко Сергій Захарович. В даний час керує школою Нікіфорова Олена Володимирівна. В школі працюють видатні педагоги, які віддали більшу половину свого життя , щоб навчити своїх вихованців мудрому, доброму, світлому. Хочеться, щоб в пам’яті соколівчан назавжди залишилися імена вчителів Соколенко Надії Василівни, Ротаєнко Лідії Миколаївни Ремінець Фаїни Афанасіївни, Безсмертного Петра Павловича, Стояненко Валентини Вікторівни. Низький уклін тобі, Вчителю, за твій нелегкий труд.

Пройдуть роки, десятиліття, і на місці теперішньої школи наші нащадки збудують інше, більш комфортабельне навчальне приміщення . Та в пам’яті вихованців залишиться їх рідна школа, їх учителі.

/Files/images/Рисунок15.jpg

Соколівоцька ЗОШ І-ІІІ ст. Зима 2010 року.

Кiлькiсть переглядiв: 1027

Коментарi